За давньою українською традицією обід вважався священним. Обідали завжди всією родиною в один і той же час. Першим за стіл сідав голова сім'ї — на покуті над образами. Це місце було найпочеснішим: для дорогих гостей, весільних молодих, баби-повитухи.

Під час обіду заборонялося сміятися, галасувати і навіть голосно розмовляти. На Київщині говорили: "Чи ж можна сміятися, коли їдять? Треба помити руки, тихо помолитися, мовчки сідати до столу і не лізти поперед батька. Перша ложка — хазяїна, а за ним уже всі домашні їдять". На Полтавщині побутувало повір'я: "Як хто за обідом вилається, в хаті хліб переведеться". Тому всі тихо і поважно обідали. А дітям не дозволяли й ногами качати під столом, бо нечистий причепиться.

Не можна грюкати ложками чи ножем. Як щось упаде з рук, коли обідають, то якісь збитки трапляться.

Їли із спільної миски, кожен своєю ложкою. Якщо сім'я велика, дітей садовили окремо.

Певний демократизм виявлявся у звичаях обідати разом із робітниками, несподіваними гостями, яким видавали ложки і запрошували до трапези. Не допускали до спільного обіду лише людей, які заплямували себе "нечистою професією" (наприклад, шкуродерів). І в пекарських цехах таких людей недопускали до тіста (хліб вимагав бездоганної чистоти й моральності).